Олександра Матвійчук: “Ми живемо в ілюзії, що у нас є міжнародний порядок”

Олександра Матвійчук, відома правозахисниця та лауреатка Нобелівської премії, спеціально в інтерв’ю для читачів журналу Business Woman, поділилася своїми думками щодо сучасного стану міжнародного правопорядку та прав людини. Олександра розповіла про те, як Нобелівська премія зробила голос правозахисників Канади видимим для міжнародної спільноти, і наскільки важливо донести правду про злочини, вчинені росією у Чечні, Грузії, Сирії та Україні. Детальніше в матеріалі.

Що для вас Нобелівська Премія?

Насамперед, це велика відповідальність. Десятиріччями голоси правозахисників із нашої частини світу не було чути. Ми розказували як Росія знищувала власне громадянське суспільство – вбивала журналістів, ув’язнювала активістів, розганяла мирні демонстрації. Російська війська вчиняли жахливі злочини у Чечні, Грузії, Сирії, Малі, Лівії. Але цивілізований світ закривав на це очі. І Путін повірив, що може робити усе, що завгодно. Нобелівська премія миру зробила голос правозахисників із нашої частини світу видимим.

Як ви оцінюєте сучасний стан прав людини в Україні та в світі загалом?

Міжнародна система миру і безпеки не працює. Ми живемо в ілюзії, що у нас є міжнародний порядок. Це стало давно очевидним для людей в Сомалі, Судані, Сирії, для жертв диктатури в Білорусі і тепер для людей в Україні. А оскільки до України зараз прикута увага світу, то це стає очевидним і людям у країнах розвиненої демократії.

Їхні права і безпека залежить не від ООН, а від того, чи живуть вони в країні із могутнім військовим потенціалом, чи є в їхній країні нафта і газ, і тому інші країни закривають очі на те, що влада робить із людьми в цій країні. Я за кардинальну реформу міжнародної системи миру та безпеки, інакше світ рухатиметься в небезпечному напрямку.

Україна — це приклад того, що люди, які борються за свою свободу, сильніші за другу армію світу. Коли і Захід, і Путін були переконані, що Київ за впаде 3–4 дні, коли міжнародні організації евакуювали свій персонал — виявилося, що звичайні українці взяли відповідальність на себе. Звичайні люди пробивалися в оточенні міста з гуманітарною допомогою, рятували  інших під артилерійським вогнем, проводили евакуації населення без будь-яких зелених коридорів. Звичайні люди роблять надзвичайні речі, і саме вони змогли змінити хід історії швидше, ніж втручання Організації Об’єднаних Націй.

Які, на вашу думку, основні виклики, з якими стикаються правозахисники сьогодні і чи вони змінилися з початком повномасштабного вторгнення росії на українські землі?

Після повномасштабного вторгнення ми зіштовхнулися із безпрецедентною кількістю воєнних злочинів. Російські війська знищують житлові будинки, церкви, музеї, школи та лікарні. Розстрілюють евакуаційні коридори. Катують людей у фільтраційних таборах. Примусово вивозять українських дітей до Росії. Знищують енергетичну інфраструктуру, щоб залишити мільйони людей без тепла та світла взимку. Викрадають, грабують, гвалтують та вбивають на окупованих територіях. Тільки у нашій спільній базі ініціативи «Трибунал для Путіна» задокументовано більше 75 тисяч епізодів. 

Росія свідомо вчиняє ці воєнні злочини. Росія хоче зламати спротив та окупувати країну через завдання невимовного болю цивільному населенню. Росія використовує біль як інструмент. Тож ми документуємо не просто порушення Женевських чи Гаазьких конвенцій. Ми документуємо людський біль. І це найбільший виклик, бо не можна лишатися до цього болю беземоційним.

Як правозахисниці можуть взаємодіяти з урядами та міжнародними організаціями, щоб змінити ситуацію на краще?

Виклики із якими ми зіштовхнулися не можна вирішити у межах національних кордонів. Нам потрібна підтримка міжнародної спільноти. Тому я зараз відвідую різні країни та зустрічаюсь із президентами, членами урядів та парламентарями,  вибудовую спільну роботу із представниками громадянського суспільства, діаспорами, бізнесом. Важливо комунікувати країну назовні та пояснювати за що ми боремося. 

Як ви вважаєте, яка роль молоді може бути в боротьбі за права людини? Чи бачите ви сучасну молодь як абсолютно нову генерацію у відстоюванні прав людини в порівнянні з тими часами, коли ви починали?

Я часто виступаю в різних університетах по всьому світу, розказуючи про Україну та про феномен свободи. Адже молоді люди у вільних країнах успадкували цю свободу від своїх батьків. Вони ніколи за неї не боролися, тож не розуміють її цінності. Вони стали споживачами свободи, і розуміють її як можливість обирати між кількома видами сирів у холодильнику. Але правда у тому, що свобода дуже крихка. І ми кожного дня робимо свій вибір. Цінності свободи потрібно захищати.

Також я раджу молодим людям частіше виходити із власної бульбашки та прислухатись до тих, з ким за визначенням, не згодні. Люди, особливо під час війни чи інших потрясінь, стають надто категоричними, часто розрізняють лише чорне та біле. Вони б’ють по тим, до кого можуть дотягнутися та легко викреслюють людей та цілі групи із відмінними поглядами. Але ми не маємо розкоші так ставитися один до одного, особливо в часи, коли весь світ увійшов у період турбулентності. Нам треба вміти будувати мости між групами з різним досвідом, з різним баченням, з різною емоційною реакцією. Тільки так ми зможемо побудувати безпечний і демократичних світ.

Які проекти або ініціативи в області прав людини вам найбільше запам’яталися за останні роки? 

Перше мені згадується ініціатива Євромайдан SOS. Ми об’єднали кілька тисячі людей у відповідь на розгін мирної студентської демонстрації проросійським урядом Януковича. Ми працювали 24 години на добу, щоб надати правову та іншу допомогу переслідуваним учасникам протесту по всій країні – людям, яких били, катували, арештовували, обвинувачували у сфабрикованих кримінальних справах. Під час Революції Гідності люди розуміли, що тебе можуть побити, тебе можуть кинути за грати, зрештою, тебе можуть навіть вбити, але є волонтери Євромайдан SOS, і вони будуть чесно за тебе боротися і не залишать твою родину. І це розуміння давало сили подолати страх.

Куди саме ваша команда зверталася з приводу злочинів РФ?

Увесь зібраний нами масив інформації про злочини, які вчиняють російські військові, ми передаємо в Міжнародним кримінальний суд, до різних тематичних та географічних мандатів ООН, конвенційним інститутам Ради Європи та ОБСЄ. Також ми ділимося інформацією із органами національного розслідування. Ми хочемо, щоб зібрані докази не лишалися суть в архіві, бо ми фіксуємо злочини для того, щоб добитися справедливості для постраждалих людей і щоб їхні кривдники  були покарані.

Як ви відноситесь до звинувачень або критики, яку може отримувати правозахисник за свою діяльність? Особливо реакцію суспільства на новину про те, що Нобелівську премію отримали в той час ще і представник росії та Білорусі?

Ми розділили цю премію із нашими друзями та колегами із Меморіалу та Вясни. І я завжди використовую такі питання, як спосіб пояснити, чому у частини українського суспільства це викликало таку бурхливу реакцію. Коли люди бачать в одному ряду Україну, Росію, Білорусь, то іншої реакції бути не може. Не тільки тому, що Росія та Білорусь – це країни-агресори. А тому, що протягом десятиліть в Радянському Союзі нав’язувався міф про братні народи. Але всі знали, що це величезна брехня і немає ніяких братніх народів. Є один народ, який домінує – його мова, його культура. І ось таке поєднання автоматично включає цю асоціацію. 

Але важливо розуміти, що Нобелівська премія миру вручається не країнам, а людям. Людям, які захищають права людини і протягом багатьох років працюють разом. Усі ці 10 років ми тісно працювали із Меморіалом, який завжди називав війну війною, говорив, що окупація Криму – це злочин та допомагав нам боротися за звільнення українських політв’язнів. Це премія людям, які спільно борються проти спільного зла, яке знову намагається утвердитися в нашій частині світу.

Які перспективи ви бачите для майбутньої роботи в галузі прав людини? Як саме потрібно впливати на політику, соціум, захищаючи права людини. Тут не тільки про Україну.

Зараз, за дослідженнями «Freedom House», переважна більшість населення планети живе в країнах, які не є вільними. Свобода стає розкішшю. Зрештою, і ця війна Росії проти України — це не війна двох країн, а війна двох систем: авторитаризму і демократії. За останні десятиліття згортання демократії відбулося в багатьох частинах світу.

Тому світу потрібна перемога України, зокрема, й для того, щоб дати потужний сигнал людям в інших частинах світу — продовжувати боротьбу за свободу та за людську гідність. Потрібні сучасні приклади, що коли ти борешся за свободу, то можеш добитися результату.

Які способи самозбереження ви використовуєте, щоб зберегти енергію та емоційне благополуччя в процесі роботи захисником прав людини? Чи були моменти розпачу і думки, що ви нічого не зможете змінити у цьому великому механізмові, який працював так “100 років” до вас? Що давало силу з ними справлятися і йти далі?

Я точно знаю, що всі наші зусилля мають сенс. Майбутнє не гарантоване, але ніким наперед не визначене. Тож у нас точно є шанс своїми діями створити те майбутнє, яке ми хочемо мати для нас та наших дітей. А ще я хочу побачити Путіна в Гаазі. І я це собі візуалізую. Як  вдягну свою найкращу сукню, червону помаду та прийду до суду як переможець. Диктатори, насправді, як правило великі боягузи та після втрати влади виглядають жалюгідно. І я хочу побачити розвінчання ще одного культу.

І мене надихають люди. Звичайні люди, які роблять надзвичайні речі. Буремні часи завжди проявляють справжніх людей. Вони не вважають себе героями, а просто продовжують робити свою роботу. Але саме на таких людей все і тримається.

Що б ви порадили іншим жінкам, які мріють про роботу в сфері прав людини, але можуть сумніватися у своїй здатності впоратися з цим?

Мене часто питають про роль жінок під час повномасштабного вторгнення Росії. І я гублюся, що відповісти. Я знаю багато фантастичних жінок у різних сферах. Жінки приймають державні рішення, жінки воюють у ЗСУ, жінки координують волонтерські ініціативи, жінки документують воєнні злочини. Жінки на передовій нашої боротьби за свободу. Тому що мужність немає гендеру.

Мені складно відповісти з однієї простої причини. Бо жінка може виконувати будь-яку роль, яку вона захоче. Їй належать усі можливі ролі. І якщо жінка готова себе пробувати у сфері прав людини, то вона точно знайде на цьому шляху інших жінок, які будуть готові її підтримати.

Читайте більше новин на сторінках журналу Business Woman https://businesswoman.org.ua

Фото: Олександра Матвійчук,

Інтерв'ю записала Надія Яшан

Торонто, 2025